Мотивація апостола Павла

«Бо ви пам’ятаєте, браття, наше струднення й утому: день і ніч ми робили, щоб жадного з вас не обтяжити, і проповідували вам Божу Євангелію» (1Сол.2:9).

Апостол Павло тут говорить про свій непростий шлях. У Посланні до коринтян більш детально описано — скільки разів він терпів кораблетрощу, скільки разів був побитий тощо. Були навіть церкви, перед якими він мусив захищати своє апостольство. І незважаючи на це все — він продовжував служити. У мене виникає питання: де апостол Павло черпав сили й мотивацію?

Сьогодні в різних колах, і християнських також, багато говорять про мотивацію. Є багато мотиваційних спікерів, які відкривають рецепти успіху. Деякі люди їздять від одної конференції до іншої. Це нагадує мені допінг: отримав, трохи проїхав — і знову заглох. Апостол Павло, не знаючи конференцій, не маючи таких ресурсів, робив набагато більше, ніж ми тепер. Що його мотивувало?

Почуття турботи

«Окрім зовнішнього, налягають на мене денні повинності й журба про всі Церкви» (2Кор.11:28).

«Маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом» (Рим.9:2,3).

Ці тексти говорять про те, що апостол Павло мав почуття турботи. Він любив людей — і звідти черпав свою мотивацію. Наша мотивація — переживання за наш народ. Тисячі гинуть у гріхах, руйнуються долі… Щоб привести людину до Бога, потрібно мінімум двоє з почуттям турботи — той, хто за неї молитиметься, і той, хто їй проповідуватиме. Іноді це два в одному.

Не раз думав: чому саме я навернувся до Бога, а не хтось із моєї рідні, серед якої багато кращих людей. Хто ж молився за мене? Коли мені було лише кілька місяців, мої мама й тато розлучилися. Батька я навіть не бачив ніколи. І донедавна не знав нікого з родичів по його лінії. Але завдяки одній моїй проповіді, яка набрала поширення в YouTube, вони впізнали мене й вийшли на зв’язок. Сестра в Канаді, яка навіть не знає української мови й ніколи мене не бачила, натрапила на цей запис, прочитала титри — і зателефонувала своїй мамі, моїй рідній тітці, у Німеччину: «Смотри, кого я нашла!» Вони написали в сарненську церкву, попросили контакти. І 2020 року я вперше поспілкувався по телефону з тіткою, яка виявилася членом п’ятдесятницької церкви. Потім я був у неї в гостях, познайомилися. Недалеко від неї живе мій батько. Виявилося, що я дуже схожий на нього — саме тому вони мене відразу впізнали. Але він не захотів зустрітися зі мною. Тітка розповіла історію нашої родини — як Сталін виселив німців із СРСР під час Другої світової війни (автор за національністю — німець, прим. редакції). І під час її розповіді в мене склалися всі пазли в голові: мій дід був віруючим і щодня молився за усіх дітей та онуків — промовляв ім’я кожного. І моє теж. Він помер у віці 93-х років, так мене й не побачивши. Але його молитви не були марними. Хіба це випадковість, що в 1990-х роках двом німецьким дівчатам прийшло бажання поїхати на місію в Казахстан, де я жив? Саме тоді до моїх рук потрапила Біблія, я став її читати, і Бог сильно торкнувся до мого серця. Були ті люди, які мали почуття турботи — ті, хто молився за мене, і ті, хто мені проповідував. І сьогодні одна з моїх мрій — не з батьком зустрітися. Не хоче — то я не наполягаю, хай Бог його благословить. Я мрію знайти тих сестер — Ольгу та Елізу, щоб подякувати їм за Боже Слово.

Почуття відповідальності

«Бо коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії!» (1Кор.9:16).

«А гелленам і чужоземцям, розумним і немудрим я боржник» (Рим.1:14).

Павле, хто тобі сказав, що ти комусь щось винен? Це говорить почуття відповідальності: хто, якщо не я? Сьогодні є люди, які кажуть: «Я нічого не винен цій країні!» Безвідповідальна людина ніколи нікому не винна. Це «адамова хвороба» — переводити стрілки на інших.

Я винен Україні. Ну, хоча б за те, що вона дала мені мою дружину. Я винен Україні, тому що на цій землі народилися мої діти. Я дихав цим повітрям, тут я працював, тут реалізовував себе в служінні. Я винен українській церкві.

Багато людей, у тому числі християн, сьогодні поводять себе як страуси — голову в пісок. Перший час церкви були активними, а далі? «Та, втомила вже ця війна». «Це мене не стосується». Але ми не можемо робити вигляд, ніби нічого не відбувається. У житті апостола Павла також було багато викликів і спокус. Але вони його не зупиняли. Тому що його мотивація живилася почуттям відповідальності перед Богом і власним народом. Він був готовий заради ближніх навіть зазнати відлучення від Христа й піти в пекло. Я знаю, що багато наших служителів, якби це так працювало, зробили б так само.

Почуття вдячності

«Я дяку складаю Тому, Хто зміцнив мене, Христу Ісусу, Господу нашому, що мене за вірного визнав і поставив на службу, мене, що давніше був богозневажник, і гнобитель, і напасник, але був помилуваний, бо я те чинив нетямучий у невірстві» (1Тим.1:12,13).

Апостол Павло висловлює свою вдячність Ісусу Христу за те, що Він прийшов у цей світ спасти грішників, першим із яких називає себе. Що дала апостолу пам’ять про його гріховність? Берегла його від гордощів — він знав, із якого дна підняв його Господь. Приносила почуття вдячності. Спонукала до більших зусиль. Заохочувала з любов’ю та надією ставитися до інших: якщо знайшлося спасіння для мене, то знайдеться і для інших; якщо Бог довго терпів мене — то довго терпітиме й інших, якщо я, будучи грішним, став святим, будучи ворогом Євангелії, став її слугою — то це можливо й для інших.

Я пам’ятаю, Господи, звідки Ти мене підняв. Пригадую, як робив пропозицію дружині. Я сказав їй: «Є багато хлопців уже з квартирами, машинами… Я запрошую тебе вийти за мене заміж. Але в мене немає нічого, крім Біблії і паспорта». Це справді була реальність мого життя — ні кола, ні двора. 2002 року я відмовився від громадянства Казахстану та отримав український паспорт. І вона мені сказала: «Так». Весільний костюм мені подарували друзі, бо знали, що в мене немає в чому йти під вінець. На початку нашого сімейного життя були різні моменти. Якось ідемо з дружиною із зібрання додому, вона каже: «А ти знаєш, що в нас цукор закінчився, навіть не буде з чим чаю попити?» Через деякий час вона раптом нахиляється до землі — і піднімає гривню. Ми зайшли в магазин і купили пів кілограма цукру. Я пам’ятаю, Господи! Сьогодні я маю дружину, восьмеро дітей, будинок, автомобіль… І це мене мотивує. Якщо Бог так підняв нас, значить — Він може це зробити й з іншими!

Почуття невідкладності

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом» (Еккл.3:1).

«І все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім’я Господа Ісуса» (Кол.3:17).

Чому першоапостольська церква, будучи обмеженою в транспортних засобах, змогла так широко поширити Євангелію? Тому що, крім сили Святого Духа, у християн було усвідомлення, що часу лишилося небагато. Почуття невідкладності давало їм поштовх.

У мене лишилося дуже мало часу! Час летить — і я не можу його зупинити. Де ми містимося на світовому годиннику? На мій погляд — за дві хвилини до дванадцятої. І це мене мотивує. Так мало часу лишилося для праці. А ще так багато хочеться зробити. Святий Дух, Який наповнює нас, нагадує, що Христос скоро прийде, — і це нас мобілізує. З одного боку, ми маємо бути поміркованими й планувати час на роки вперед, аби передати духовну спадщину нащадкам. А з іншого боку — жити так, ніби Христос прийде вже завтра. Або ж моє життя може раптом обірватися — і я матиму індивідуальний прихід Христа.

Тим більше, що кожна людина має обмежений період, коли вона може бути продуктивною. У юності — бракує знань і досвіду, у старості — сили й здоров’я. Посередині — найкращий час, коли є багато енергії, щоб застосовувати свої таланти та здібності. Тож використаймо його не тільки для того, щоб заробляти гроші.

Виконуймо наше служіння як для Господа — якісно, відповідально. Будьмо вірними в малому. Служімо без нарікання та сумніву, сповняючись силою Святого Духа і з такою ж мотивацією, яка була в апостола Павла.

Олександр ГРОЦ,
проповідь у церкві «Світло Христове», м. Кам’янець-Подільський

"Благовісник", 2,2025